"Я, мої друзі та героїн"

У центрі розповіді – 14-річна наркоманка Крістіна. Вона залежна від героїну, основний її щоденний клопіт – дістати дозу. Причина, з якої вона спробувала наркотик, полягає не у пошуках себе, не у «пустоті та буденності» життя. Їй просто захотілося дізнатися, чому вживає героїн хлопчик, що подобається Крістіні. Так усе й розпочалося. А далі, Крістіна з маленької невинної школярки перетворюється на вицвівшу подобу самої себе: відсутній погляд, синяки під очима, брудне волосся та вічний пошук. Тільки тепер вже не задоволення, а «ліків», аби втамувати біль, викликану ними ж. Одного дня, після передозування, Крістіна та її хлопець Детлєв, вирішують зав’язати. У фільмі ломка та супроводжуючі її муки показані дуже яскраво та правдоподібно: тут і блювання, і кров, і судорожні гримаси… Витримавши це випробування, молоді люди йдуть на звичне місце їхньої тусівки – на станцію метро «Зоопарк», щоб розповісти друзям про те, що вони зав’язали, про те, як це прекрасно, бути чистим. І вирішують… вколотися. Адже тепер вони знають, що можуть зупинитися будь-якої миті, якщо захочуть, вилізти, вилікуватись. Більше вони не втратять контроль. Але все повертається у початкову точку. Один за одним помирають їхні друзі, життя остаточно втрачає свій зміст. Детлєв займається гей-проституцією, Крістіні теж доводиться «підробляти». В решті решт, дізнавшись про смерть подруги Бабсі, – «наймолодшої жертви наркоманії», Крістіна вирішує вибратися. 
  Фільм хороший перш за все через гру акторів, як головних героїв, так і другого плану. Натя Брункхорст, виконавиця головної ролі, чудово впоралась, наочно показавши проблему своєї героїні. Томас Хауштайн (Детлєв) – теж прекрасно зіграв роль безхарактерного юного хлопчика, неспроможного відмовитися від дурі. В основу картини покладено книгу "Я, мої друзі та героїн", написану двома берлінськими журналістами зі слів реальної Крістіни, яка описала у ній свою історію. У титрах до фільму є присвята померлим героям розповіді – реальним підліткам, котрі стали жертвами наркоманії. Творці фільму не стали змінювати їх імена. 
  Цікава деталь фільму – концерт Девіда Боуі, на який приходять юні герої. Співак у фільмі грає самого себе, а його музика звучить саундтреком до фільму. 
  Стиль, у якому знято це кіно добре показаний через погляд на «наркозалежний» Берлін 70-х – похмуре, тьмяне місто, поїзди та станції метро. Наркоманські нічліжки, люди, що схожі на зомбі. Тут немає рум’яних усміхнених облич, простих радостей юності, – лише морок та нудотна потворна реальність.